Я рада повернутися після такої незрозумілої перерви і, щоб відсвяткувати те, що я знову пишу, а ви знову мене читаєте, напишу про одну з найвизначніших книжок 20го сторіччя – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. 
Зазвичай я починаю розповідь біографією автора. Але в нашому випадку все складніше. «Віднесені вітром» - єдина визначна публікація авторки, і багато що в її житті перегукується з подіями в паперовому світі Скарлетт О’Хари. Тому я відразу проводитиму аналогії, а далі все підсумую. Сподіваюся, мені вдасться переконати вас, мої любі читачики, побігти й придбати собі (або взяти в бібліотеці ГФ) цю книгу. Але про мої враження пізніше, почнемо з розповіді про авторку.
Маргарет Маннерлін Мітчелл народилася 8 листопада 1900 року – на початку нового сторіччя – в місті Атланта, штат Джорджія. Забігаючи наперед, скажу, що вона померла у віці 48 років – дуже і дуже рано, на жаль. За своє закоротке життя встигла написати Роман та отримати премію Пулітцера.
В оточенні та родині Мітчелл було багато ветеранів Вітчизняної Війни, тож з дитинства вона чула історії про війська, голод та біди війни – що не могло не вплинути на вибір теми для роботи.
Мама маленької Маргарет була ірландською католицькою суфражисткою – звідси, ясна справа, і католицьке коріння її головної героїні. Мама її померла від іспанки – іспанського грипу – у 1918 році, що змусило Маргарет повернутися додому з коледжу, не закінчивши навіть першого року навчання, аби взяти на себе керування господарством. Але їй, певно, важко давалося бути домогосподаркою, бо дуже скоро вона взялася писати для the Atlanta Journal під
псевдонімом Пеггі Мітчелл. Вона вела щотижневу колонку для недільного випуску газети і була однією з перших жінок-колумністок для найбільшої газети Півдня. Маргарет була дуже непоганим репортером, розумною жінкою і особистістю. Її вміння описувати персонажів, характери, людей видно вже у її перших колонках. Доречі, її найкращі pieces були опубліковані у 2000 році під назвою Margaret Mitchell, Reporter.
Чому я називаю «Віднесені вітром» її єдиною визначною публікацією (а не єдиним її твором)? Справа в тому, що у 90х роках 20го сторіччя було знайдено ще одну її роботу – новелу Lost Laysen (написану у віці 15 років). Він знаходився в листах, які вона писала своєму прихильнику – Генрі Лав Ейнджел (романтичне ім’я, як тільки з такими жили =)).
Що стосується її lovelife, Мітчелл вийшла за Беррієна «Реда» Апшоу у 1922 (у віці 22 років), але скоро з’ясувала, що він нелегально завозив алкогольні напої в Штати і сам був алкоголіком і вони розійшлися. (помітьте – Ред, майже Ретт, нелегально завозив алкоголь і все таке =) )Пізніше вона вийшла за друга Апшоу, Джона Марша. Сталося це в 1925 році. Існує непідтверджена легенда про те, що обидва – Марш і Апшоу – залицялися до неї, але Апшоу першим зробив пропозицію. Цікаво і те, що Марш був дружбою на її першому весіллі. Що не кажіть, або подіяв принцип «жінка має бути з чоловіком» (що малоймовірно для дочки суфражистки), або просто люди й справді можуть любити двох людей одночасно.
Її шедевр – другий бестселер worldwide після Біблії – Маргарет почала писати
з поломаною щиколоткою. В неї була купа часу і було, очевидно, нудно.
Але сівй рукопис - невелику валізку листків - вона дала почитати агенту, котрий шукав нові таланти, а до неї прийшов як до журналістки, що все знала, у великій гарячці, бо хтось їй щось наговорив про її талант. Вірніше, про його відсутність. Втім, сьогодні щось стверджувати важко, бо усі ці деталі переказувалися сотні разів. Усе, що стосувалося написання книги, сьогодні стало легендарним. Будинок, в якому письменниця придумувала і описувала Ешлі Вілкса, Ретта Батлера та Меллі, сьогодні відомий як the Margaret Mitchell House (Midtown Atlanta). У Марієтті (Джорджія) є також музей, присвячений «Віднесеним вітром». Він має цікаву назву Scarlett on the Square, бо розташований на історичній площі Марієтта (Marietta Square).
Померла Мітчелл від того, що переходила дорогу, не дивлячись – от її і збив таксист, що їхав кудись після довгої робочої зміни за кермом.
А тепер поговоримо про те, що лишилося нам після смерті письменниці – дещо настільки прекрасне та епохальне, що завжди служитиме пам’ятником таланту Маргарет Мітчелл.
«Віднесені вітром»… Коли я була в 6 класі, не могла зрозуміти захоплення дівчат з 9 цією книжкою. Мене дістало читати їх відповіді в моїх анкетах (а я любила робити такі собі зошитки з питаннями, щоб усі заповнювали) на питання «Яка ваша улюблена книга?». Це завжди були «Віднесені вітром».
Я уявляла їх абстрактно, сопливо, дуже дівчачими та нудними.
Але прийшов час, і пару років тому я здалася та прочитала книгу відразу мовою оригіналу. Окрім вражень про яскравість та відносну простоту мови, я здивовано відзначила, що важкувато було відриватися від книжки на пару годин для того, щоб провести заняття в Грін Форесті =). Я читала безперестанку. Ці образи, ці характери – ганчірка Ешлі, сильна, бунтівна та загублена 
Скарлетт, чарівний, впевнений в собі та неймовірно badass-ний Ретт, мила, добра та привітна, а разом з тим і смілива Меллі. А як вчитатися в текст, усі деталі, котрих не помічаєш, але які чарівним чином впливають на сприйняття історії – безцінні. Я кажу про фонетичне написання мови Меммі, наприклад. Це просто потрясно! Я навіть спробувала прочитати не слова котрі написані, а їх вимову – таке враження, що проходиш курс імітації афроамериканської вимови слів =).
Це р
озповідь про епоху, про народ, про цивілізацію, про історію, про все, що було віднесене вітром і втрачене назавжди. Ці вечірки, ці розмови, це життя - спокійне, веселе, багато в чому схоже на життя в Російській Імперії - усе це розвіялося, як рудий пил з Тари, родового маєтку Скарлетт.
І, як дає нам зрозуміти авторка, найголовніше в житті все ж не те, що втрачене. Як виявила Скарлетт, головним для неї був зв'язок із сім'єю, з історією, з корінням - її Тара. Якщо вона в неї була, можна було пережити все, що завгодно. Війну, голод, важку працю, втрату кохання, втра
ту надії, вічну брехню самій собі, необхідність піти на зраду - усе.
На фоні цього "роману без героя", як казала авторка, ми бачимо тарнсформацію легковажної капризової дівчинки, котру годують перед походом на вечірку, бо на вечірці дівина має їсти, як пташечка, у сильну жінку, котра знаю, що в житті головне. Але от що цікаво - вона знає, ЩО головне, але не знає, що знає це. Все одно думає про мішуру, про все, що складає кожен наш день і разом з тим є далеко не таким важливим, як нам здається. Розуміння, хто є хто і що в житті важливо, приходить запізно. Але головне - щоб ви, любі читачики, замислилися.
Врешті-решт, якщо вас не переконало моє екзальтоване пускання слини від таланту Маргарет Мітчелл, я розкажу ще про фільм, котрий зібрав купу Оскарів і ще якихось нагород.
По-перше, там знімалась Вів’єн Лі. І по-друге також. А по-третє, там є костюми!=) І Кларк Гейбл теж так нічого =). Коротше кажучи, слів мало для того, щоб описати щось настільки круте.
Що дивно, фільм по книзі, але порівнювати їх я б не радила. Це два різні твори. Обидва феєричні, яскраві, повні образів та місць, подій, трагедій та проявів сили волі. Тож я вам раджу прочитати книгу, а потім подивитися і фільм.
Можна довго сперечатися з приводу того, хто така Скарлетт О'Хара. Капризова дитина, дамочка з амбіціями чи просто сліпа, але сильна жінка. Одне можна сказати точно. Давайте краще подумаємо про це завтра.
М. ПЛОЩА УКРАЇНСЬКИХ ГЕРОЇВ,
