Джером Девід Селінджер «Над прірвою в житі»

Народився і виріс Селінджер на Манхеттені, в дуже етнічній родині – тато його був литовським євреєм, що продавав кошерний сир, а мама мала шотландсько-ірландське коріння, але потім змінила своє ім’я на Міріам, щоб усі думали, що вона теж єврейка. При чому сам Джером Девід взнав про це аж після своєї бар-міцви (тобто у13 років). В нього ще була старша сестра Доріс. але це так, для загальної картини.

Ще, як і його герой Холден Колфілд, Селінджер навчався в приватній школі-інтернаті. А ще він грав у кількох п’єсах та показав вроджений талант до акторської майстерності.

Однак, його тато був проти акторської кар’єри. Взагалі, з батьками в нього, звісно, були проблеми. Пізніше він втік від маминої надмірної опіки у військове училище, де він продовжив писати історії під ковдрою з ліхтариком. Тут і відбувся його літературний дебют: Джером написав кілька строф для шкільного гімну, який виконується і сьогодні. Після закінчення, він вступив до New York University, але не провчився там і року. Врешті-решт він зайнявся вивченням бізнесу свого тата в Австрії. Далі був ще випадковий семестр в Пенсільванії. Далі майбутній автор ходив на курси письменників в Колумбії під керівництвом Віта Бурнетта, редактора журналу Сторі. Там же і надрукували перше оповідання Селінджера.

Коли розпочалася Друга Світова, Селінджер не відхрещувався від громадянського обов’язку.  Що стосується його досвіду  на війні, то Джерому довелося  допитувати воєнополонених, приймати участь у звільнені декількох концентраційних таборів . Війна сильно вплинула на його бачення світу. Як він потім признався своїй доньці,

 

Селінджер, так би мовити, відірвався по-серйозному, коли написав оповідання «Гарно ловиться рибка-бананка» для Нью-Йоркера. Це оповідання – про морально покаліченого війною солдата та його дружину. Дуже сильний твір, почитайте за нагоди. Врешті він став друкуватися на постійній основі в «Нью-Йоркері», котрий викупив собі право першої відмови. Було навіть оповідання "Slight Rebellion of Madison" про молодого хлопця Холдена Колфілда, в котрого був страх війни.

 

Із цікавого про життя Джерома:

 

І от, нарешті, в 1951 році вийшла – правда, не п’єса – книга про Холдена. «Над прірвою в житі» - так її назву перекладали в нас. The catcher in the rye.

Історію розповідає нам сам головний герой – простий, не завжди надійний, не сором’язливий в мові – може і слівце міцне підкинути, і про секс відверто поговорити, але якийсь справжній. От чесно він бере і каже читачам з самого початку, що їм, напевно, хочеться почитати про цю всю девід-копперфілдівську муть, типу хто його батьки, де він народився.

Далі Колфілд провадить розповідь у стилі «потоку свідомості», дуже суб’єктивно розповідаючи про все-все, що його привело в ментальну установу, звідки він і пише ці слова, так би мовити. Розповідь ведеться без кліше, без прикрас – так, як ми говоримо щодня. Усі ці crap, goddam через кожні два слова і anyway, котре не використовував в розмові тільки той, хто його не знає або не зацінив його зручності для того, щоб змінити тему. Коротше кажучи, Холден розмовляє з читачами, як з рівними. Як зі знайомими, хорошими знайомими, котрим просто, сам не знає чому, розповідає свою коротку історію, не приховуючи ні побрехеньок, до яких вдавався, ні власних слабкощів, ні постійної невпевненості в собі. Він не герой. Він антигерой. Але це і є його головний плюс. На довгі роки книга стала джерелом не знаю навіть чого для тінейджерів. Вони, самі того не помічаючи інколи, порівнюють себе з ним і розуміють, що вони такі не одні. Буває й гірше.

Якщо серйозно, то це зараз через два слова всі триндять про adolescence, generation gap і все таке. А в 51 році, коли найкраще, що тобі діставалось для пошуку себе – модель поведінки власних батьків, піти проти течії було ой як важко. Та що там, сьогодні теж багато кому важко просто так взяти й бути іншим. Холден Колфілд же застряг між тинейджером та дорослим, він не знає, чого хоче від життя і не знає, чи хоче він чогось хотіти. Він палить, п’є, вилітає зі школи та ничкується від батьків. Він намагається зняти проститутку. Йому не подобаються фальшивки, phonies. Йому подобаються діти – своєю щедрістю, невинністю, відвертістю та спонтанністю, але мислить він, як дорослий, тверезо оцінюючи людей. Він призначає собі роль – ловця у житі. Велике поле, в якому грають діти, і прірва у доросле життя, біля якої і чергуватиме він, у своїй червоній шапці для полювання, щоб встигнути вхопити тих, хто, загравшись, опиниться на краю.

У світі книжка мала шалений успіх, і Селінджерові пророчили великий успіх. Але його втомила уся ця суєта, пов’язана з його відомістю і він став відлюдником. Ці дві фотографії, викладені вище - єдині відомі фотографії письменника.

Пізніше книгу забороняли видавати в школі через лексику та зміст. Деяких вчителів навіть звільняли через неї. Але ніхто не може заперечити її цінність для американської літератури – навіть і сьогодні це  дуже продавана книга. Дехто вважає її однією з  three perfect books in American literature – Adventures of Huckleberry Finn, Great Gatsby і Ловець. Окрім усього цього, на думку багатьох критиків,  у романі дуже точно переданий дух Нью-Йорку сорокових.

Роман завжди викликав неоднозначну реакцію, різну у кожного. Вбивцю Джона Леннона, Марка Девіда Чемпена, наприклад, було заарештовано з примірником книги. Він вважав, що Леннон – один із phonies. Це, я думаю, найвідоміше багатьом вбивство яке асоціюють з книгою

.

Що стосується мене, я неймовірно захворіла бажанням прочитати книгу в якомусь там класі, коли в підручнику з англійської мови прочитала її summary. Я прочитала книгу і захворіла вже нею. Холден Колфілд, на мою думку – людина з паперу та чорнил, символ, камінь і frenemy – не в сенсі, що з ним хочеться змагатися, ні, йому таке не було б цікаво, а бо з ним хочеться дружити, щоб він відчув трохи доброти, але ніколи б не хотілося end up так, як він. Я не думаю про нього, як про персонажа. Він для мене – як старий знайомий. Дурний, неправильний, інакший і якому співчуваєш. Знаєте, в комедіях, коли герой робить якусь тупість, дивишся на нього і вклякаєш трохи, думаючи «Ну навіщо це тобі? В кого ж ти такий тупий?». Так от, з Холденом так не думаєш ні секунди. Холден – не ти, але ти з ним. Ти стоїш за його спиною та спостерігаєш. Ти слухаєш його історію і плачеш, дивлячись на карусель. Ти носиш шапку для полювання задом наперед і брешеш мамі друга, яку випадково зустрів в поїзді вночі, що в тебе пухлина в мозку. Ти все це робиш, і коли, нарешті, ти йдеш із цього світу дітей-дорослих та дорослих-дітей, ти знаєш більше. Як, не знаю. Але ти знаєш більше.

І хочеться взяти телефон та подзвонити Селінджеру.