Я дуже люблю англійську мову. Мені імпонує його компактність і лаконічність, до того ж English is a witty and ironic language: я люблю жарти англійською, влучну гру слів, дотепні вирази, які не можна перекласти жодною іншою мовою. І якщо ви думаєте, що англійський гумор не смішний, ви японського не чули. Але найбільше я люблю англійську за її демократичність. Наприклад, це рятівне “you” – таке коротке слово одним махом позбавляє всіх цих незручних ситуацій “переходу на ти”. Особисто для мене ці моменти болючі. I feel confused and sometimes even awkward. Навіть із дуже симпатичними мені людьми я насилу переходжу на "ти" – так вихована. До того ж, я погано відчуваю цю тонку грань, де варто відмовитися від химерних, або надмірно офіційних форм мови. Але при цьому I have a feeling, що реверанс віджив своє. У наш час ви можете помітити, що спілкування між людьми has changed significantly. З появою мобільних телефонів, смс, інтернету та соцмереж форми ввічливості відмирають як такі. Але не лише способи спілкування cause such changes. Через божевільний темп життя ми просто не маємо часу на всі ці rituals of society. Інформація передається блискавично, нам усім потрібно якнайшвидше отримати суть повідомлення, і немає часу розгортати упаковку. Особисто я відчуваю гостру потребу змінюватись. Але, можливо, це тільки тому, що мої манери настільки ханжеські та old-fashioned, що з ними я виглядала б дивною навіть сто років тому not to mention our time. Все тече, все змінюється, і щасливий той, хто вміє впускати ці зміни, приймати нові правила, бути up to date.
Але чи це так справедливо, when it comes to relationships? Що має розглядатися як норма? What should be acceptable у спілкуванні чоловіка та жінки? Я не встигаю за трендом, їй богу. Чоловік все ще повинен відчиняти перед дамою двері? І чи маю я розглядати як образу запрошення від чоловіка, з яким я не перебуваю у стосунках, приїхати до нього додому? Мовляв, дитинко, я викличу тобі таксі. (Яке благородство, курва!). Приїжджай до мене зараз! (І поспішай, поки в мене стоїть). Це зараз так заведено, так? Хлопці, я вам присягаюся, знайомий чоловік (причому добрий знайомий) вважає, що він об 11 вечора може через повідомлення у ФБ викликати Аріну до себе додому!
Чи річ у мені? Поради бути простіше, розслабитися та отримувати задоволення я вже чула. В основному, до речі, від хлопців, які не хочуть «заморочуватися» та «ускладнювати». А дівчина, яка відкрито вимагає до себе більш поважного ставлення, у нас нині не в моді – є ризик зазнати вишуканого засудження в богемних колах. Я як розумію, у нас зараз на коні дівчата несентиментальні, цинічні та стервозні. Ну, або хоча б не від цього світу, тобто заперечують всю цю банальщину і вітають стосунки без зобов'язань.
Кілька років тому я мені в руки потрапила книга by Steve Harvey “Act like a lady, think like a man”. I'm not a fan either of Steve Harvey or of such kind of books in general. Але цю книгу я прочитала. Відкрила першу сторінку заради цікавості, і сама не помітила, як found myself at the last page of it. Ця книга написана для жінок із чіткою гендерною позицією. Якщо ви і є така жінка, якщо чітко уявляєте, яка роль у стосунках із чоловіком відведена вам, а яка йому – то ця книга вам допоможе. Втім, я згадала про цю книгу лише до слова. Нещодавно я подивилася фільм, в основі якого лежить історія буму цієї книги в Америці. Романтична комедія розповідає про кількох жінок, які, using the book as a weapon, змогли добитися від чоловіків бажаного. Так ось, крім іншого, Стів Харві вчить жінок «вище тримати планку». Не погоджуватися на секс before the fifth date, not to accept the invitation на вечерю у формі смс, не сідати в машину, поки вам не відчинять двері. Я ось думаю, чи це перебір, чи ні?
Якщо ж глибоко вдихнути, порахувати до десяти і подумати про це після тридцяти крапель заспокійливого, то починаєш розуміти суть. А суть у тому, що мені суха та порожня ввічливість теж ні до чого. Що зовсім не в тому річ, як людина запросила мене до себе на філіжанку сексу. А справа у коханні. Кохання – ключовий та головний елемент нашого буття. Якщо кохання є, дівчина візьме таксі та поїде до біса на роги об одинадцятій годині ночі. Може, навіть поїде в одних панчохах і плащі на голе тіло. І навіть якщо згодом вона зрозуміє, що її використали, she won't have any regrets. Тому що вона кохала. Вона поїхала і висловила своє почуття, дала йому жити, виплеснула, відпустила на волю. Або ж люблячий чоловік: він не думатиме, як би ввічливіше сказати, щоб дівчина приїхала. Вся ввічливість і ніжність народжуватиметься сама собою, і не завдяки зусиллям, а навіть всупереч. За відсутності кохання виходить суха пропозиція злягання з боку чоловіка, і вразливе самолюбство у жінки.
Але кохання прийде. І розставить усе на свої місця. Знайдеться той самий для неї, і та сама для нього. І зробить їх легкими одне для одного. І він говоритиме їй ніжні слова не для того, щоб затягнути її в ліжко. А вона їхатиме до нього в панчохах. І ніхто не боятиметься бути скривдженим. Якщо якийсь бог і є, ім'я йому – Любов. У цього бога я вірю, як вірила колись у Діда Мороза.
М. ПЛОЩА УКРАЇНСЬКИХ ГЕРОЇВ,
