Коли починаєш писати про Шекспіра, виникає логічне питання - а навіщо? Все вже написано, світ не сумнівається в його геніальності, роботи розібрані на цитати та фільми-переспіви про сучасне життя, навіть портрет є в пам’яті у кожного. Але сенс писати про нього все-таки є. Хоча б для того, щоб ще раз обговорити його сонети, його вірші, його п’єси. Та і його загадкове життя. Як людина, котра ніколи не виїжджала за межі острова (Велика Британія), могла так реалістично писати про італійські історії. Або про подорожі на кораблі.
Коротше кажучи, вставити і свої п’ять копійок)).
Тож, національний поет Англії. Його роботи були перекладені на усі основні живі мови. Його п’єси ставлять частіше за усіх інших авторів. Навіть ми в Драма Клабі ставили «Midsummer night’s dream» на минулому пікніку. А ще він – один з найплодючіших авторів.
Майже все, що відомо про його життя – спекуляції різних істориків, біографів, просто людей, причому переважно з 20го сторіччя, бо саме тоді його творчість was rediscovered.
Деякі цікаві факти (хоча і писати так не люблю, і читати це, напевне, менш цікаво, ніж зв’язну розповідь, але Шекспір – правда популярна особистість і інфи багато):
- Його дружині, Anne Hаthaway (не жартую ні краплі, сама тільки що думала, що в голові щось переплуталося і перевіряла у Вікіпедії), було 26 років, коли він на ній одружився, а самому Віллу (як його називаю з легкої руки «Shakespeare in love») – 18. Є думка (я в неї вірю), що на момент весілля наречена вже була вагітна, бо через 6 місяців в пари народилася донька Сюзанна. Через два роки народилися близнюки Джудіт та Хемніт. Хлопчик помер у віці 11 років, тож, на жаль, у Шекспіра не було (законних) продовжувачів роду.
- Після народження близнят Вільям подавсь до Лондона. Хто як каже – можливо, через бажання почати кар’єру актора, або набридло родинне життя, а в Stratford-upon-Avon (рідне містечко барда) ходить легенда, що попався на незаконному полюванні на оленів. Поїхав він десь у 1585 році. А п’єси його з’явилися на сцені вже у 1592. Роки 1585-1592 називають Shakespeare's "lost years".
- В той час за сценою Лондона сяяли зірки Крістофера Марлоу, Томаса Неша та Роберта Гріна. Але ж ні – мав прийти якийсь селюк, котрий претендував на звання драматурга. Мало того, знаходилися якісь скажені актори – the Lord Chamberlain’s Men, котрі грали його п’єси та дурнуватий люд, котрий ходив на них дивитися. Трохи часу минуло – і the Lord Chamberlain’s Men (котрою володіли група акторів та сам Шекспір) стала провідною компанією на сцені Лондона (не плутайте, це не просто трупа, а група акторів, котрі ще додатково займалися менеджментом). Ця компанія скоро отримала королівський патент, стала the King’s Men та побудувала театр на березі Темзи. Я впевнена, усі ми знаємо його назву, а деякі з нас ще й до крові згризають нігті, мріючи туди потрапити (навряд чи це я про себе, я нігті не гризу))). Це – the Globe theatre.
- Вчорашній нікому не потрібний приблуда став багатим чоловіком. До 1598 року його ім’я стало маркою – його стали друкувати на титульних сторінках п’єс. Крім того, він продовжував грати на сцені. Наприклад, одна з ролей Вілла – привид батька Гамлета.
- У роки творчого розквіту бард проводив свій час між Стретфордом та Лондоном, купив декілька будинків. Але незадовго перед смертю він відійшов від справ та мало писав. Звісно, в Лондон навідувався, але не так часто.
- У своєму заповіті Шекспір майже не згадував дружину, залишивши їй «my second best bed», що деякі біографи вважають образою, а деякі – значним свідченням кохання або простої вдячності. Хочеться вірити, що це все-таки було останнє.
- Обидві дочки Вілла одружилися, але їх діти померли бездітними, тому пряма лінія Шекспіра закінчилася.
Зроблю ліричний відступ. Мені правда дуже важко писати про Шекспіра так само, як я пишу про письменників зазвичай. Бо для мене він – легенда, неймовірно талановита людина, якийсь напів-реальний, напів-оспіваний образ, котрий важко загнати у рамки простого людського існування. Тож я не знаю, чи правильно підбираю слова, чи правильно все розповідаю, бо мені просто водночас дуже складно і неймовірно приємно ділитися своїми егоїстичними думками про нього. За усі роки, що я його знаю, я встигла полюбити Вільяма, він для мене – частина мене. Усі тексти про його театр, про його життя, про Стретфорд, про Шекспірівський фестиваль, усі прочитані, усі вивчені сонети, уривки з п’єс, що сидять в голові, усе це, що довгими роками моя пам’ять вбирала в себе, склалося в якийсь надзвичайно рідний і надзвичайно абстрактний образ. Я ні краплі не сумніваюся в його авторстві, мене ці чутки про те, що його насправді не існувало такого, як ми звикли думати, не хвилюють взагалі. В моїй голові він – феномен. А якщо я приплюсую усі його письменницькі таланти та згадаю про те, що він був ще й талановитим актором… Просто стає цікаво, що відчували люди, котрі знали і бачили його в реальному житті. Але напевно, як і все в нашому житті, він був не таким хорошим, як я собі уявляю. Але нам ще потрібно поговорити про, напевно, найвідоміший його твір – «Romeo and Juliet». Наряду з «Macbeth» та «Hamlet» це – п’єси Вільяма, що найчастіше з’являються на сцені.
Усім відомий сюжет – двоє закоханих підлітків (Джульєтті 14, Ромео 16) із двох ворогуючих родин закохуються, одружуються та вмирають, своєю смертю приводячи родини до миру. Сюжет не новий, Шекспір запозичив його з італійських novelle, разом з деякими іншими його п’єсами. Він додав лише трохи деталей до образів уже існуючих в поемах персонажів – Няні та Меркуціо, наприклад.
Що стосується першої зустрічі молодих коханців. Ромео звертається до Джульєтти у найбільш розповсюдженій формі – метафоричній. Так він може перевірити ї почуття до себе (тобто чи є вони взагалі), а вона може зробити вигляд, що не розуміє його натяків та відмовитися від продовження провокативної розмови, не втративши честі.
Найкращий персонаж в п’єсі, на мою суб’єктивну думку – Меркуціо. Він неймовірно веселий, смішний та вмирає в третьому акті. Що стосується мови п’єси, вона написана переважно білим віршем, в деяких місцях – ямбічним пентаметром, пролог написаний шекспірівським сонетом. Також в парі випадків вживається петраркіанський сонет, котрим часто користувалися, щоб exaggerate красу жінок, що були unattainable.
У вас може виникнути питання – навіщо читати тоді, як уже все відомо? Читати заради однієї з найприємніших для естета цілей – заради краси. Заради мови. Я вважаю, що не кожен здатен на таке. Адже ми читаємо, частіше за все, заради розваги – бо життя складне, швидке, ще добре, якщо в принципі читаємо, а не в кіно ходимо. Але читати заради того, щоб насолодитися вічною поезією Шекспіра, щоб могти повторити
But, soft! what light through yonder window breaks?
It is the east, and Juliet is the sun.
Arise, fair sun, and kill the envious moon,
Who is already sick and pale with grief,
That thou her maid art far more fair than she:
Be not her maid, since she is envious;
Her vestal livery is but sick and green
And none but fools do wear it; cast it off.
It is my lady, O, it is my love! O, that she knew she
were!
She speaks yet she says nothing: what of that?
Her eye discourses; I will answer it.
I am too bold, ’tis not to me she speaks:
Two of the fairest stars in all the heaven,
Having some business, do entreat her eyes
To twinkle in their spheres till they return.
What if her eyes were there, they in her head?
The brightness of her cheek would shame those stars,
As daylight doth a lamp; her eyes in heaven
Would through the airy region stream so bright
That birds would sing and think it were not night.
See, how she leans her cheek upon her hand!
O, that I were a glove upon that hand,
That I might touch that cheek!
або
O Romeo, Romeo! wherefore art thou Romeo?
Deny thy father and refuse thy name;
Or, if thou wilt not, be but sworn my love,
And I’ll no longer be a Capulet.
Я можу цитувати ще довго, але не знаю, чи знайду кращі слова, щоб переконати вас, тому скажу просто:
Читайте Шекспіра!
Як мені шкода, що в мене немає достатньо місця, щоб написати усе, що я хочу висловити про театральні постановки, балет, оперу і таке інше.