Мені особисто пощастило, тому що я мала можливість всю суботу провалятися вдома, не виходячи навіть до магазину. Проте в ніч з п’ятниці на суботу я по-геройськи протоптувала шлях по снігу додому, а враховуючи той факт, що замети вирішили позмагатися з моїм зростом в цілих 164 см, все це дійство забрало в мене багато наснаги.
Але написати хочеться про інше - дві тривіальні думки за ці останні дні міцно засіли в моїй свідомості і просяться на свободу.
Перша: катаклізми та соц. сітки об’єднують людей приблизно на однаковому рівні. Це ж просто фантастика, як в один день зовсім незнайомі люди почали розуміти проблеми одне одного , коментувати ці проблеми іронічними «З Новим роком!» та ділитися способами їх вирішення. Це зворушливо і приємно, як за межами Інтернету жителі різних міст України виходили з будинків для того, щоб розчистити дорогу тим, кому потрібна була допомога, об’єднувалися в групи та прямували до найкритичніших точок міст, щоб хоч якось покращити снігову ситуацію. Говорити напевне можу тільки про Київ, і говорю – місто стало трошки більш затишним та рідним, а з цього єдиний висновок: на жаль, ніщо не об’єднує так міцно, як проблеми та негаразди.
Друга думка: сучасне покоління молодих людей схильне до драматизму так сильно, що не зрозуміло, добре це чи погано. Кожний раз, коли відбувається аномалія в якійсь точці планети, на кшталт сильних снігопадів, землетрусів та незрозумілих стрибків температури, велика кількість людей по всьому світу починає говорити про наступне: «Ось воно, наступає. Всі загинемо скоро… Це ж ясно, як божий день, що після нас ніхто не житиме – Земля на межі руйнування. Довели-таки». Я погоджуюсь про нахабно-споживче ставлення людства до нашої планет і про те, що поваги до неї настільки мало, що вона мусить якимось чином відповідати. Проте ніхто не відміняв історію, і це як мінімум егоїстично думати, що ми єдині, кому доводиться відчувати на собі міць навколишнього середовища. Моя бабуся все продовжує розповідати, як на мій День народження, 9-го квітня 1990-го року, валив такий сніг, що моєму татові під пологовим будинком діставав до колін. А я зараз все жаліюся про те, що ніколи не було такого зимового березня. А колись я наштовхнулася на статтю про найстрашніші землетруси в історії людства, і ми маємо бути щиро вдячні за те, що не стали їхніми свідками! А у випадку нашої країни, ми маємо бути подвійно вдячними ще й за те, що знаходимося на такому зручному відрізку континенту, де нам до цього моменту не були страшні жодні землетруси, з якими боротися в рази важче, ніж зі снігом. Висновок наступний: люди мають драматизувати, тому що так влаштований наш емоційний апарат. Ми або налаштовані на максимально позитивне і з того тішимося, або адаптуємося до негативного і відчуваємо необхідність про це негативне говорити. Але це просто думки в голос – тому що все вище перераховане є логічним та закономірним.
А от студентам ГФ окрема подяка та цукерки. Ніщо не зупиняє їх від вивчення англійської мови, навіть снігопади ;)))
М. ПЛОЩА ЛЬВА ТОЛСТОГО,
М. ПАЛАЦ СПОРТУ,
