Лист білої людини з китайської глибинки. Частина 3
Сіквел – модне «американсько-англійське» слово. Цією частиною я хотів би мій сіквел з трьох розділів захепіендити. У тих стислих реченнях, які ви зараз скролите, я намагатимусь розкрити те, як можна прожити 10 років за рік.
Їдьте до Китаю! Як мешканець, не як турист! Раджу! Ні, вони мені не доплачують! Чесно! :) (Hey you, yellow face, where's m' money!?)
На волі після ув'язнення виникає певне почуття, що віддалено нагадує почуття «і за що мені все це треба було і що тепер з цим усім робити?». Наш друг Dee, який допоміг нам, блідолицим покемонам, тікати з інституту, привіз до себе в апартаменти. Перебираючи колесами сміття, таксі під'їхало до пристойної будівлі. Там ми провели 1.5 місяці та весь Чхунь Дзьє (Китайський новий рік).
Найяскравішим спогадом про це свято був патронташ петард, який о 5:00 ранку звісив нехитрий китаєць з поверху вище, просто перед моїм вікном.
Я тільки встиг сказати: «Ах ти жовтий…» - усі інші слова були заглушені найгучнішим звуком, який я чув у житті.
Нічого гарного. Тільки гучний звук, що залишає дзвін у вухах, мізках і струнах нервів. В Україні петарди вибухають зі звуком чирку сірника об коробках порівняно з цим.
Після закінчення свята інститут не міг зрозуміти: «Це з якої такої радості вони не повертаються!? Футболки в кімнатах висять!». Згодом ми змінили номери мобільних, оскільки нам дзвонили кожні 30 хвилин із погрозами величезних штрафів, тюремного ув'язнення та морального розстрілу. :) Dee нас переконав, що “There's nothing that they can do to you, man, so relax”. А не виходило. Потім вони почали телефонувати нашим батькам. Їм Китайці ламаною російською розповідали про необдуманість наших вчинків, про те, що ми десь на заводах носимо гарячу цеглу голими руками та інше. Психологічний тиск зашкалював.
Я виїхав з Тайюаня в Шідзяджуан провінції Хебей. Звідти на черговому китайському драндулеті (прокуреному пасажирами) вирушив до передмістя Дісянь, де зустрів нового персонажа моєї життєвої комедії – Ферді. Ферді був хлопцем африканським. Від шкіри до кісткового мозку. Він, не дуже цікавлячись моєю думкою, допоміг мені вивчити багато африканських пісень і танців, які він виконував щоранку, щодня й щовечора.
У Дісяні ми з Ферді були «світлофором без кольорового скла»: єдиний чорний та білий іноземець у місті з населенням понад 200 000 осіб. Якось ми затрималися біля кіоску з фруктами не більше ніж на 3 хвилини. Коли ми розрахувалися, то нас оточив натовп із 200 людей. Вони мовчали. Дивились на нас. Мовчали беззвучно. Навіть перекоти-поле, що пролітало, чути було за їхніми спинами. Моторошно. Тільки бабуся зважилася підійти, посмикати мене за рукав і спитати: "Ni shi zhen de ma?" («А ти справжній?»).
Ферді допоміг мені знайти роботу в Чан Чуні, провінції Дзі Лінь. Це місто розміром із Київ та населенням, що дещо його перевищує. Через те, що багато хто їхав додому після свят, я з третьої спроби зміг купити квиток на поїзд до Чан Чуня. Він навіть виявився дещо дешевшим, ніж казали, що втішило, а схожий був на фантик.
Насилу врубившись у систему пошуку вагона, я знайшов свій…
Я побачив набиту битком китайцями брудну залізну гусінь, з якої стирчали руки, ноги та голови різних людей. Розібрати, де чия, було неможливо. Кажу провіднику, показуючи квиток: «Це мій вагон?». Він: «Так! Сідай, заморський! Вирушаємо!». «Ні, ви не зрозуміли, це не може бути мій вагон! Це якась помилка…!» – і тут руки з тамбура схопили мене за комір і почали затягувати «на посадку», провідник утрамбував мене моїми же валізами і з третього удару зачинив двері. Земля за вікном рушила…
Насилу я спробував розвернутися в тамбурі поїзда, де, крім мене, ще було близько 10 китайців. Всі дивилися на мене з доброзичливою усмішкою гнилих і смердючих зубів, чекаючи найцікавішої поїздки з іноземцем.
Проігнорувавши 5 стандартних питань китайців про моє особисте життя і заробіток на місяць, я прокричав питання, що найбільше цікавить мене, найближчому китайцю: «А ми так до Чан Чуня їхати будемо?». Відповідь все з тією ж усмішкою: «Ага!». Обережно уточнюю: «А до Чан Чуня скільки їхати?». «28 годин!».
За ці 1680 хвилин мій світогляд мутував тричі. Спочатку я ненавидів увесь світ. Потім цю країну та всіх, хто тут живе, і себе за те, що сюди приїхав. Потім я мало не побив провідника, який вирішив з 8-ма іншими китайцями пограти в гру «а чи не поприколюватись нам над цим іноземцем». Після восьмого засинання, сидячи на валізі, я раптом подивився на них зовсім іншими очима. Вони сиділи брудні, голодні, у холодному лютневому тамбурі та… посміхалися! Вони раділи, що вони влізли в цей поїзд; що вони їдуть; що на вулиці холодніше, ніж у тамбурі; тому, що в тамбурі можна одразу курити і туалет під боком (!); тому що нехай піч і обсипала нас чорним вугіллям, але нам тепліше, ніж тим, хто в салоні; тому, що вони знайомляться з людьми із різних провінцій; тому що вони… живі, чорт забирай!
На 20-й годині дороги я навіть почав з деякими знайомитися і намагатися практикувати свою китайську, ігноруючи смски з батьківщини про те, що мене на кордоні провінцій знімуть з поїзда і посадять прямо в каталашку за анульовану візу.
У них я побачив таких самих людей, як ми. Маму з 20-річним сином із синдромом дауна. Батька, який після двох років заробітків поспішає до сім'ї. Провідника, який другу добу не спить, але працює з повною віддачею. Це були люди, які настільки пишалися своєю країною, будучи в положенні, яке ніяк цьому не сприяло! Вони цінували все, що для них зробив великий Мао в минулому і Ху Цзіньтао сьогодні. Вони були щасливі!
До останньої години їзди мені вже було за себе соромно. За себе, за моє бурчання і свою країну з усіма зручностями, які я в ній мав і не цінував. Вийшовши з поїзда, я з усіма попрощався і мене, слава Богу, зустріли представники компанії, де я працюватиму.
Подальше життя складалося з:
Проблем із візою; крадіжки мого паспорта керівництвом компанії; невиплати зарплат протягом 3-х місяців; вечері з краденої у сусідів картоплі через відсутність грошей; вибору між покупкою DVD або їжі на останні 5 юанів (зупинився на DVD); 35 годин у поліції після спроби захистити одного китайця від інших; бійка корейців із іноземцями з використанням електрошокера; від 10 до 15 уроків англійської на день по 35 хвилин кожен. Без вихідних. Все це так і не змінило мою думку. Варто писати книги не про «відмінність між націями та культурами», а про їхню схожість! Китайці абсолютно такі ж люди, як і ми, з подібними проблемами, лише серйознішими. Але з однією фундаментальною відмінністю – вони вміють любити свою батьківщину та захищати її ім'я перед будь-яким іноземцем…
М. ПЛОЩА УКРАЇНСЬКИХ ГЕРОЇВ,
